У часи, коли людяність стала злочином, а байдужість — нормою, подружжя Антоніни та Яна Жабінських обрали шлях жертовної відваги, пише warsawyes.com. Вони ризикували власним життям і життям своєї дитини, щоб врятувати сотні людей, які стали жертвами нацистського терору. Також дізнавайтеся про рух опору у Варшаві у роки Другої світової війни.
Хто такі Жабінські?
Ян Жабінський — доктор біологічних наук, один з найвидатніших польських зоологів першої половини 20 століття. У 1929 році він став директором Варшавського зоопарку, який під його керівництвом перетворився на один з найсучасніших в Європі. Він брав участь у міжнародних конференціях, підтримував зв’язки з провідними біологами світу, писав науково-популярні статті, публікував книги з етики ставлення до тварин та активно популяризував науку серед дітей і молоді. Його кредо було простим: любов до природи — це основа поваги до життя у будь-якому його прояві.
Антоніна Жабінська — письменниця, перекладачка й музикантка, тонка натура зі щирим даром співпереживання. Вона чудово розумілася на тваринах, вміла приборкати навіть найагресивніших мешканців зоопарку, але головною її силою була інтуїція — здатність відчувати емоції інших людей і будувати з ними глибокий, довірливий зв’язок.
Разом подружжя Жабінських створило не просто родинне гніздо, а простір гармонії між людиною й природою, де тварини були не об’єктами колекції, а рівноправними мешканцями великої екосистеми. До війни їхній будинок на території зоопарку був відкритим для гостей, друзів, студентів, митців, вчених і навіть журналістів — варшавська інтелігенція знала їх як подружжя з особливим поглядом на світ. Усе змінилося восени 1939 року, коли німецька авіація розбомбила Варшаву. Варшавський зоопарк сильно постраждав: багато тварин загинули під час обстрілів, інших за наказом окупантів знищили, щоб запобігти “небезпечним випадкам” у разі втечі. Деяких рідкісних звірів, зокрема левів, тигрів, слонів і мавп, вивезли до рейху — у зоопарки Берліна та Гамбурга.
Жабінського формально залишили на посаді не як повноцінного директора, а як тимчасового “доглядача” залишків установи. Він скористався цим статусом, щоб облаштувати територію зоопарку як прикриття для опору. Під виглядом роботи з комахами, птахами та лабораторіями, він зберігав контроль над розгалуженою інфраструктурою з таємними приміщеннями, тунелями, службовими підвалами та окремими будиночками. Саме цей “зовнішній фасад” легальної діяльності — догляд за тваринами, вирощування рослин для харчування — дозволив подружжю розпочати місію порятунку євреїв з Варшавського гетто. Антоніна взяла на себе найделікатнішу роль — створити ілюзію нормального життя у будинку, куди поступово почали прибувати врятовані люди. Вона навчилась розпізнавати настрій гестапівців з першого погляду, використовувала музичні сигнали на піаніно, щоб попередити про небезпеку. Разом вони створили мережу порятунку, яка охоплювала не лише зоопарк, а й інші місця на околицях Варшави.
Зоопарк як прихисток
Після створення Варшавського гетто у листопаді 1940 року життя тисяч євреїв у місті було зведене до виживання у нелюдських умовах. Більшість поляків уникала ризиків, але Ян Жабінський, як член польського підпілля, не залишився осторонь. Завдяки своїй посаді у міській адміністрації Ян мав доступ до гетто під приводом перевірки стану парків і садів. Саме це стало першою можливістю допомогти — він виводив людей під виглядом робітників, згодом забезпечував їх підробленими документами, і доставляв до зоопарку.
На території зоопарку діяла добре продумана мережа укриттів. Біженців ховали у старих вольєрах, підвалах, порожніх клітках, складських приміщеннях, де колись утримували хижаків чи екзотичних птахів. Були навіть випадки, коли в одній з кліток залишали кілька кролів або декоративних птахів, аби створити враження, що приміщення зайняте для господарських потреб. Але головним місцем переховування залишався будинок Жабінських, збудований ще у 1930-х роках у центрі зоопарку — тут у затишній вітальні або на горищі рятувалися жінки, діти, родини з гетто.
Антоніна Жабінська створила особливу, тиху систему сигналів. Вона грала на піаніно уривки різних творів — кожна мелодія означала певне попередження. Антоніна намагалася зберегти атмосферу нормального життя навіть у найстрашніші дні. Вона накривала стіл до вечері, прикрашала кімнату квітами, грала класичну музику, читала вголос. Її ніжність та спокій — це була своєрідна терапія для поранених душ.
Мережа порятунку
Місія порятунку, якою займалися Антоніна та Ян Жабінські, не була спонтанною або епізодичною — вона стала добре організованою, багаторівневою мережею, що діяла у тісному контакті з польським підпіллям та єврейськими організаціями опору. Завдяки своїм зв’язкам з Армією Крайовою, а також з підпільним комітетом допомоги євреям “Жеґота”, Ян отримував інформацію про осіб, яким загрожувала неминуча смерть, і допомагав їм тікати з гетто або з рук гестапо. У кожного була своя історія: митці, лікарі, діти, вагітні жінки, навіть колишні працівники зоопарку — всі вони опинилися в одному становищі, переслідувані виключно через свою національність. Частина врятованих перебувала у зоопарку кілька днів — доти, доки їм не знаходили нове місце. Інші — залишалися на тижні, місяці, а інколи й довше.
Ян Жабінський особисто виготовляв або діставав фальшиві документи, серед яких були свідоцтва про хрещення, посвідчення особи, дозволи на проживання. Він мав спеціальний штамп міської адміністрації, який використовував вночі у домашній майстерні, виготовляючи нові ідентичності для тих, хто втратив усе. Крім того, Ян був активним посередником у налагодженні маршрутів втечі — він супроводжував людей до інших притулків, передавав їм адреси довірених осіб, координував переміщення через місто. Особливу роль відігравала Антоніна, яка підтримувала контакт з врятованими, розподіляла продукти, слідкувала за безпекою. Вона часто листувалася з родичами врятованих, зберігала сувору конфіденційність і не дозволяла цій реальності знищити людське тепло у будинку.
Коли у серпні 1944 року спалахнуло Варшавське повстання, Ян приєднався до бойових дій у складі Армії Крайової. Він був поранений, потрапив у полон і опинився у таборі для військовополонених. Але Антоніна не припинила свою місію. Залишившись фактично одна з дитиною, вона продовжувала переховувати людей, підтримувати з ними зв’язок і забезпечувати мінімумом для виживання. У своїх мемуарах вона згадувала, що найбільше боялася не вибухів і не арешту, а того, що не встигне врятувати тих, хто ще чекав.
Визнання і пам’ять
У 1965 році ізраїльський інститут Яд Вашем присвоїв Яну та Антоніні Жабінським почесне звання “Праведників народів світу”. Це визнання — найвища форма вдячності, яку Ізраїль надає неєвреям, що, ризикуючи власним життям, рятували євреїв під час Другої світової війни.
Про Жабінських знімали документальні фільми, писали книги, досліджували їхню діяльність історики. Але особливий резонанс історія здобула у 2007 році, коли американська письменниця Діана Акерман, на основі мемуарів Антоніни та архівних свідчень, написала роман “The Zookeeper’s Wife” (“Дружина доглядача зоопарку”). Книга стала міжнародним бестселером — її переклали понад 30 мовами. Історія Яна та Антоніни Жабінських — це унікальний урок гуманізму, який не має терміну давності. Вони довели, що навіть у найчорніші періоди історії людина може залишатися людиною.
Також дізнавайтеся про холодну війну у Чикаго.