Четвер, 28 Березня, 2024

Місто під час війни: життя варшавського гетто

Голокост – це страшні сторінки в історії людства, коли тисячі людей намагалися вижити у жахливих умовах протягом декількох років. Варшавське гетто було одним із найбільших в усій Європі і проіснувало з жовтня 1940 року до травня 1943-го. За даними воєнного перепису на його території розміром до 306 гектарів жило майже 500 тисяч осіб. Про подробиці життя варшавського гетто історики багато дізнаються з джерел архіву Рінгельблюму, який у роки війни працював підпільно. З самого початку окупації столиці його збирала група єврейських істориків під керівництвом Емануеля Рінгельблюму, щоб розповісти наступним поколінням історію тих, хто протягом трьох років існував на межі життя і смерті, пише warsawyes.com.

Контрасти життя у гетто 

На території гетто опинилися не лише варшавські євреї, але й ті, хто приїхав до родичів із ближніх селищ, тому що разом виживати було легше, і ті, кого нацисти вивозили до Варшави з інших міст. Багато жителів гетто вмирали від хвороб та голоду, когось вбивали німці чи вивозили до концтаборів, а ще знаходилися сміливці, які втікали і находили порятунок у арійській частині міста, розчинившись серед населення. Одночасно із цим гетто часто поповнювалося новими жителями, у тому числі й дітьми, які народжувались у стінах нацистської “в’язниці”. Півмільйона жителів гетто щодня намагалися вижити, відправляючись на пошуки продуктів харчування, грошей та місця для ночівлі. 

Гетто часто називали “містом у місті”, яке мало свою інфраструктуру, закони та ніяк не залежало від того, що відбувалося за стіною, яка його відгороджувала. Хоча й більшість євреїв там були на межі жебрацтва, були й ті, які могли дозволити собі купувати книги, газети, відвідувати театри та кабаре, тому життя у гетто відрізнялося своїми контрастами. 

З щоденнику Мері Берг – жінки, яка пережила варшавське гетто, – відомо, що голодні жебраки часто сиділи біля магазинів, куди заходили заможні містяни. У крамницях можна було знайти досить великий асортимент продуктів: м’ясо, рибу, солодощі, різноманітні делікатеси. Мері Берг згадувала, що жити настільки “розкішно” у гетто мали можливість не так багато людей вже у 1941 році, а єврейське самоуправління, щоб не провокувати повстання проти соціальної нерівності, забороняло виставляти на вітрини делікатесні товари. Рінгельблюм писав, що купувати дорогу та смачну їжу у крамницях було неймовірно складно, спостерігаючи, як поряд вмирають від голоду жебраки.

У 1941 році у єврейському районі було більше 60 розважальних закладів – кафе, ресторанів, домів розпусти та гральних будинків. Однак, вони мали не надто гарну репутацію, тому що часто туди ходили євреї, які співпрацювали із гітлерівцями. Звичайно, були місця, куди ходити було не соромно. Серед таких – кафе “Sztuka”, де виступали місцеві поети та музиканти. Приходив туди і піаніст Владислав Шпільман, історія якого яскраво зображена у фільмі “Піаніст”. 

“Скажені жебраки” та купівля їжі у гетто

У найскладнішому становищі у гетто опинилися “біженці”, яких німці привезли до столиці з усієї країни. Таких людей у єврейському районі було близько 90 тисяч і у них не було ані родичів, ані грошей, ані корисних зв’язків. Багато очевидців життя у гетто із жахом описують той відчай та біль, який довелося пережити “біженцям”. Спочатку вони намагалися знайти хоча б якусь роботу, після численних невдач ночували на вулиці, а потім перетворювалися у жебраків. Коли голод повністю захоплював їх тіло та мозок, вони починали голосно кричати, за що місцеві їх називали “скаженими жебраками”. Дехто з них ходив по домівках, намагаючись випросити залишки від обіду. 

Купити продукти у гетто можна було лише маючи найвищу цінність і це були не гроші, а спеціальна картка. Її втрата загрожувала голодною смертю. Жителі гетто часто ховали тіла померлих людей, щоб користуватися їх картками якнайдовше. Цих карток вистачало на місяць і за них можна було купити борошно, цукор, крупи, сірники, повидло та мило.  

.,.,.,.